М
Магнолія Лобачова


Чи може дівоче серце любити двох? Певно, що так, адже ця історія розповідає про дівчину, кохання якої, долею роділено на двоє. Кого ж обере вона у цьому жорстокому світі? Того хто любить її, чи того кого любить власне серце?


Romance Romantic suspense All public.

#
0
690 VIEWS
In progress - New chapter Every 2 days
reading time
AA Share

1

Було то ще за часів поневолення українського народу та самої неньки нашої - України. Зруйнувавши, розшматувавши устрій весь державний, пани проклятущі оселились на теренах, политих кров’ю козаків. Та почали життя своє багате та пишне, грабуючи та вбиваючи все українське селянство. Але були й ті, які радилися та за товаришів брали шляхетство православне, бо хоч і не визнавали вони віри нашої, але вважали рівними за станом у народі. Яких тільки чортів носила наша славна земелька, яка ще з давніх давен, була віддана лиш нам у користування. І поляки і литовці загарбали край наш, татари і росіяни, яких тільки збитків понароблювали, геть і османи на нашу землю спокусу мали, але все вистояв український народ, хоч і дорогою ціною сплатився за свободу та життя наше вольне.

У селі, яке славилося своїми полями родючими, народилася дівчинка. Із світлим, як день волосячком, пухкенькими щічками та великими карими очима, які безперервно кліпали, шукаючи теплу та ніжну руку матінки своєї - Зої світ Андріївни Закревської. Жінка та була гарна, із довгим та густим волоссям, яке було закручене на темну кибалку, а поверх неї одягнений зелений очіпок із червоно- чорними візерунками, покритий, золотом розшитою хусткою. Зоя Андріївна була власницею пишних форм, які так сподобалися мужу її - Олегу Панасовичу Закревському. Той же був високим та худорлявим, при паруботстві його, а зараз же після довгого подружнього життя набрав ваги. Але залишився таким же красенем, як до зустрічі із жоною його. Сім’я багатою була. Чотири поля, сімнадцять корів та десь із сотня кріпаків, куплених ще дідом новонародженої дівчинки. А ще Олег Панасович робочих кожен день наймав та коней полюбляв дуже, тому й мав їх більше десяти. Подружжя вже більше семи років жило в злагоді та любові, чоловік ніколи руки не підняв на жону свою, а та жодного разу на іншого не задивлялася. Був у них син один, якому на той час десять років малося, а доньку Зоя світ Андріївна родила вже пізно, але не марилася тим, що люди скажуть, а любила свою кровиночку, тому й назвала її в честь бабусі своєї - Юзефією світ Олегівною.

Минали роки, а маленька Юзя уже заробилася справжньою красунею. Біленьке волосся перетворилося на русу шовкову косу, яку матінка її, заплітала туго та гарно, а на чоло одягала вінок на свято, чи пов’язувала кольорову стрічку. А стрічок тих у Юзі було стільки, що пальців не вистачить, порахувати. Спокусливих форм дівчина не мала, як у матінки своєї, а навпаки була доволі тендітною, та маленькою зростом. А личко мала біле - білесеньке, із пухкими вустами та густими бровами, а коли усміхалася, то на щічках з’являлися милі ямки. Але оченята зосталися такими ж карими та великими, які отримала вона при народженні. Зоя світ Андріївна завжди говорила, що Юзя вилита копія прабабусі своєї - Юзефії світ Володимирівни Грушевської.

Був у неї друг, та що друг, брат. Свого рідного вона не часто вдома бачила, адже старшим він був від неї на десять літ, тому й не хотів бавитися із малою. А друг той, дитинства її, Тимошем звався, із колись заможної сім’ї Левицьких, яка ще за прадіда Тимоша втратила свої володіння. Всім дівчатам він уві сні видівся, адже красенем вродився. Мав чорну, як ніч чуприну, яка була майстерно підстрижена цирульником міським, а легкі кучері завжди спадали на чоло. А очі були кольору синього неба, що в них втопитись можна було, якщо довго дивитися. Та для Юзі він залишався лише рідним другом, а Тиміш ще з дванадцяти закохався в дівчину, але почуття свої видавати не став, бо знав, що відмовить, а ще навіть у такому віці, розумів, що не рівня він їй, а товаришує дівчина з ним тільки з жалю. Але ж помилявся він, у тому що не рівня він їй. Юзя вважала його за брата, один хліб з ним ділили порівну, на ярмарку в одній бричці їхали, а гроші Юзя сама давала Тимошу, бо сам просити соромився. А коли Юзі шістнадцять літ виповнилося, то подивилася вона на брата свого, хоч і не по крові, зовсім іншими очима. Побачила вона його очі, і враз поглинула її синь тих очей кобальтових, а на усмішку ту, яка відкривалася лише їй, розтануло серце її дівоче і впустило парубка того, який так давно був братом рідним. І не розуміла вона, як могла не бачити тієї краси чоловічої, яка завжди поряд була. І огорнуло все єство дівчини затишком, а тепло, яке дарував він, розлилося по всьому тілі. Через рік закохані вже знали про свої почуття, але сором то був великий, без заручин із дівчиною зустрічатись, тому лише коли на самоті могли залишатись, відкривали свої серця та милувалися один одним.

Була у Юзі і вірна подруга, яка стала розрадою для майбутньої пані. Стефанія Підгірна, ще в лоні матері була кріпачкою і вільного життя ніколи не мала. Але не сумувала через це, адже Зоя світ Андріївна до Стефи, як до доньки ставилася, і тому кріпачкою вона була лише на паперах. За одним столом сиділа із Закревськими, з одної тарілки їла, а коли Юзя бачила, що у Стефи вже зовсім чобітки стерлися, то дарувала нові і завжди примовляла: " Ти, Стефо, не придумуй, боса ходити тут не будеш, а як уже сильно тобі кортітиме борг віддати, то на ринок зі мною поїдеш." Стефа була навчена читанню та письму, але вчитися не хотіла, тому Зоя світ Андріївна кожного дня приказувала, що якщо вчитись не буде, то заміж ще в п'ятнадцять віддасть. Але то вона лише грозилася, адже колись дала собі слово, що не видасть вона дівчат своїх за нелюбів, які до серця їхнього не лежатимуть. Дівчата знали це і тому ще не бажали задивлятись на хлопців, адже не хотіли покидати дім той, який за стільки часу став вже таким рідним.

Світлий ранок літнього дня, завітав у світлицю молодої пані Юзефії світ Олегівни. Теплі промінчики сонця освітлювали усю кімнату. Все в ній було з дерева. Стеля, стіни, витончені стільці та масивний стіл, який був приданим Зої світ Андріївни. Пухка біла перина накривала панну з голови до ніг, а густе волосся хвильками лежало на розкішних подушках, на яких були вишиті квіти, Зоя світ Андріївна жалкувала їх класти доньці під голівку, адже не знала вона що то за квітки такі. Дівчина спочивала, ще більше закутавшись у м'які покривала, але коли почулися швидкі кроки, Юзя почала прокидатися. До світлиці зайшла Стефа, вірна подруга її.

- Юзю! Ти ще не вбралася!? Ой панночко, що то буде тепер?

- Стефо, ще на світ не благословилося, а ти вже кажеш збирайся…

- Давно вже благословилося пані, це ти ще спиш, думаєш сонце тебе чекати буде? Вставай, панно, там Зоя світ Андріївна тебе одну вже зачекалися, а ти не виходиш та й не виходиш, сказали позвати. От я й позвала.

- Матінка вже встали?

- Ой, панно, я ж кажу тобі!

Юзя ще хотіла була щось мовити, але Стефа вже заходилася постіль застеляти. А потім на дівчину звалилися спогади про те що саме сьогодні вони з усією сім'єю мають на ярмарку поїхати. Та ще й матінка промовляли: "Треба раненько, щоб встигнути до кравчині зайти". Юзя як ошпарена почала бігати по світлиці, шукаючи плахту та сорочку вишиту.

- Панно, сьогодні прохолодно зранку. Одягни ще й кунтуш.

- Який кунтуш? Літо за вікном. Його ще й перешивати треба. Не одягну. Засміють. Це щоб я дочка Олега Закревського, одягнула, мені великий кунтуш! Ні такого з роду - віку не буде!

- Буде.

До світлиці завітала і сама панна Зоя світ Андріївна. Зодягла вона Юзефію, навіть не слухаючи забаганки дочки своєї, а та вже й змирилась із цим і тільки кидала бісики Стефі, за те що не попередила.

- Матінко, почекайте мене, прошу вас. Я Тимошу обіцяла, що він сьогодні теж поїде, будь ласка, заради мене, почекайте!

- Ай, даю тобі хвилину, якщо не прийдеш без тебе поїдемо!

Але вона вже того не чула. Бігла, неначе боялася, що втратить його. Щось в середині, певно що наївне дівоче серце, підказувало їй, що щось не так. І ось знайомий дерев'яний тин та висока хата.

- Тітко Євдохо! Тіт…

Та не встигла вона й сказати що, коли серед подвір'я плачучи упала жінка. Була вона старшою за матір Юзі, із уже сивим волоссям, пасма якого норовилися випасти з-під темно синьої бавниці, яка свідчила про стан жінки. Заможні шляхтянки носили розшиту нитками бавницю, а ще покривали багатою хусткою. Заручені дівчата, або ж ті які недавно вийшли заміж, носили червону із китицями, або візерунками. А вдови ж синю без вишитого орнаменту. Така була й у цієї жінки. Сльози заливали її лице, яке вже давно було в зморшках. Яких тільки мук натерпілася вона від мужа свого покійного, а тепер весь свій вік, який залишився, має носити синю бавницю, яка завжди буде нагадувати про тяжке минуле.

Дівчина стрімголов відчинила хвіртку та ввірвалася у невелике подвір'я.

- Тітко Євдохо, чому ви так плачете? Щось з Тимошем сталося?

Жінка різко підвела погляд на Юзю. Та такими ж очима подивилася, наче назавжди прокляла бідну дівчину, за те що не було нею скоєне.

- Через тебе мій синочок пішов! Ти сказала йому! Наговорила всього, що тільки вздумається, а він задумав собі щось та й пішов на смерть! Ти винна у всьому! Як тебе тільки земля носить? Ти ж невинну душу згубила! Мій Тиміш, мій синочок…

- Та куди ж пішов? Батько з матінкою зараз привезуть!

- Замовкни! Привезуть тільки тіло його вже. На Січ подався, через тебе хотів багатим стати, бо знав, що не видасть тебе ніхто за нього, бо пропаща та бідна він душа…

І враз у молодої панни Юзефії світ Олегівни, неначе щось вирвали, десь там всередині, защеміло так, що ніжки її ніжні підкошуватися почали, а рученьки її білесенькі, які ніколи роботи тяжкої не знали, тремтіли, як той листок під дощем. І мало не впалася вона, як її підхопили дужі руки брата її рідного - Микити Олеговича, та поніс він її додому, не сказавши нічого матінці, а тим більше батечці.

Чисті, як кришталь, сльози швидко падали на червону плахту, про яку так мріяли сільські дівчата, а була вона лише у Юзі. Личко її гарненьке сумним зробилося, а оченята карі-карі підпухли від сліз тих лихих. Не відпускала вона брата свого ні на хвилину, і такими близькими вони були в той час, якими певно що не були ніколи. Микиті Олеговичу минувся вже двадцять шостий рік, і мав він уже жону та дітей своїх, тому відвідував маєток рідний, дуже рідко. Високим був та мужнім, як Олег Панасович, але лицем був схожим на Зою світ Андріївну. А жінка в нього яка ж прегарна була, а роботяща яка, справжня господиня. Коли на гостини приїжджав він, то завжди лагідно звав він її Зіркою, бо ім'я мала Зоряна світ Мелетіївна. Хороша дівчина, але кохання вона не мала до Микити Олеговича, на початку їхньої спільної дороги подружнього життя. Але полюбила, вона його опісля, теж як і Юзя, подивившись на нього зовсім по-іншому.

Довго вони сиділи так, обійнявшись, а потім Микита Олегович став витирати ті гіркі сльози із личка її гарного.

- Юзефія, ну не плач, заради мене, не плач. Ще наплачешся за життя своє.

- Чого це я маю плакати? -

схлипуючи відповіла дівчина.

- Кажуть так, що дівчина не має так плакати, коли невинною ще являється, а плакати буде на заручинах за дівоцтвом своїм.

Пророчі слова тоді говорив Микита. Та не знав він, що саме вони будуть завжди спіткати сестру його. Того дня, Юзя пролежала на своїй перині під пильним наглядом Стефи та брата, а матінці так і нічого не сказала, хоч і запитувалась вона про це.

Ніхто не знав, які перешкоди приготувала доля для цієї дівчини. А, можливо, земля наша носила ту жінку, яка змінить її долю.

Sept. 18, 2022, 11:30 a.m. 0 Report Embed Follow story
0
Read next chapter 2

Comment something

Post!
No comments yet. Be the first to say something!
~

Are you enjoying the reading?

Hey! There are still 1 chapters left on this story.
To continue reading, please sign up or log in. For free!